НОВОСТИ ФУТБОЛА | СТАТЬИ | ОБЗОРЫ | ВИДЕО | РЕЗУЛЬТАТЫ LIVE | КОНТАКТЫ | КОТИРОВКИ
    

###Іван Яремчук: Свого часу мною цікавилися "Порту" та "Аякс" ###

Валерій Лобановський назвав Івана Яремчука метеором, який увірвався у футбольну орбіту. Воно й справді - мало кому (та й чи були такі?) вдавалося так стрімко пройти шлях од другої ліги до збірної країни, стати одним із її лідерів, яскраво заявити про себе на чемпіонаті світу. Неординарність Яремчука проявлялася не лише на футбольному полі. Його вміння дивувати вчинками не раз були темами публікацій спортивних, а то й бульварних видань.

Нашу зустріч Яремчук призначив у більярдному клубі, неподалік столичної Либідської площі. "Там мене знають, покличуть", - сказав. Я не здивувався - про Іванове захоплення, де заслужений майстер спорту з футболу також досяг майстерських висот, знав. На вході до клубу запитав: "А де тут можна знайти Яремчука?" - "Івана? - Перепитав охоронець. - Здається, він у кінці зали, вже з годину грає".

Матч був у розпалі. Яремчук попросив: "Зачекайте трохи. Я швидко". Справді, не минуло й кільканадцять хвилин, як Іван поставив переможну крапку, пославши фінальну кулю до лузи. Більярд і ставі початком розмови.

"У Київ потрапив за протекцією"

- Більярд це ще хобі чи вже спорт?

- Для мене - хобі. Щоб серйозно займатися більярдом, як і будь-яким видом спорту, потрібен час. Виступав у чемпіонатах України, був призером. Але щоб постійно тримати себе в належній формі, ігровому тонусі, потрібно тренуватися по 5–6 годин щоденно. А це багато. Отож граю в своє задоволення.

- А матеріальна мотивація?

- У змаганнях любителів є ставки, але вони символічні - для інтересу, для стимулу. Без мотивації будь-яке суперництво втрачає сенс. Як і у футболі, до речі.

- Кажуть, у велику гру ви потрапили за протекцією?

- До київського спортінтернату мене порекомендував мій земляк Янош Фабіан, який колись виступав за київське "Динамо" й добре знав Віктора Жиліна, а той у Києві саме й вів, як кажуть, хлопчаків 1962-го року народження. До столиці запропонували переїхати мені, а також Івану Дишкарю - теж із Великого Бичкова. Він був талановитим футболістом, технічним, добре поле бачив. На жаль, із футболом у нього не склалось.

- Тобто, знайомство у футболі теж чогось варте?

- Звісно. Інколи й до мене звертаються допомогти комусь, домовитися про оглядини в команді, щоби фахівці оцінили перспективи того чи іншого хлопця. У цьому розумінні протекція завжди була й буде - в ній нічого поганого нема. Адже насправді далі все залежить од самого гравця, його таланту й уміння.

- Після закінчення київського спортінтернату якийсь час пограли за "Дніпро" (Черкаси), відтак пішли захищати батьківщину до лав київського СКА. Кажуть, не зовсім добровільно...-

- Чотири роки відіграв за Черкаси. А потім настав час служити в армії. Мною зацікавився львівський СКА. Це мене влаштовувало. Команда першої ліги, додому недалеко. Наприкінці сезону навіть з'їздив до Львова, мені виписали документи й відпустили. Приїжджай, кажуть, після відпустки. А я в Черкасах відпускні не встиг отримати. Поїхав за ними. Коли підходив до готелю "Спорт", де мешкали футболісти "Дніпра", звернув увагу на підозрілого хлопця, котрий крутився неподалік. Але особливого значення тому не надав. Піднявся на свій третій поверх, став збирати речі. Чую раптом за вікном галас, машини під'їхали. Дивлюся: міліцейські "бобики", військові з автоматами...- Я й здогадався, що то по мою солдатську душу, а хлопчина біля входу розвідником був, видно. Вирішив не здаватися. На поверсі в кінці коридору був туалет - там і затаївся. Проте це не допомогло, знайшли. Двері вибили, мене витягли, та ще й стусанів надавали. Одягли зап'ястки й повезли до райвідділку. Там посадили до камери. "Усе, - кажуть, - добігався, дезертире. Тепер - сидітимеш!"

- Злякались?

- Ще й як! Я ж зовсім молодим був, а тут в'язниця за ухиляння від військової служби! Добрався якось до віконця й благаю слізно: "Повідомте Жиліна, нехай виручає". Зрештою, все обійшлося. Пізніше зрозумів, що таким чином мене у львів'ян "перекупили" київські армійці. Спершу трохи таки й послужив. У спортроті. Місяців зо два чистив картоплю, в наряди ходив. А там і за столичний СКА почав грати, він тоді в другій лізі виступав...-

- Тодішня друга союзна ліга була серйозним турніром, де було чимало сильних команд...-

- Ми не пасли задніх. За київський СКА тоді виступали сильні гравці - Насташевський, Мукомелов, Синельников, Радаєв...- Боролися за вихід до першої ліги в перехідному турнірі в Омську, зустрічалися за Кубок СРСР із тбіліським "Динамо".

- Команда армійців була в полі зору селекціонерів київського "Динамо".

- На наші матчі постійно приходили Коман, Пузач, інші динамівці...-

- Хтось із них, мабуть, і запримітив вас? Адже невдовзі й самі стали гравцем "Динамо"?

- Не знаю, хто саме порекомендував мене Лобановському. Міг і наш армійський тренер Фомін. Він колись теж грав за "Динамо", тож добре знав Валерія Васильовича, в них були товариські стосунки.

- Чим, як гадаєте, приглянулись? Лобановський, як відомо, надавав перевагу атлетичним, так би мовити, функціональним футболістам. А ви особливими фізичними даними тоді не виокремлювалися...-

- Не думаю, що саме фізичні параметри були визначальними для Лобановського. Ось візьміть того ж Раца або Бєланова...- Чи ще раніше - Трошкіна, Даміна...- Вони всі не велети й не гренадери. Лобановський добирав гравців не за зростом, а за функціями, під свою систему гри. А чим я йому приглянувся? Можливо, наполегливістю, швидкісними даними, витривалістю. Він такі якості в гравців цінував. Та й забивав я доволі багато.

- Проте армія й міліція в цілому завжди конкурували за спортсменів. Не виникло складнощів із переходом із армійського до динамівського клубу?

- Гравців це обходило. Усе вирішували за нас і без нас - нагорі. Наше завдання було грати. Що й робили, закотивши колошви, - грали ж ногами (сміється.).

- Вас офіційно прийняли на службу?

- Офіційно служили ті, хто мав вищу освіту й мав право на офіцерське звання. Вони навіть якусь доплату отримували за свої зірочки. Я званнями не переймався.

- Ви доволі швидко закріпилися в основному складі динамівців...-

- На перших зборах у Гантіаді мене поставили на матч із ленінградським "Зенітом". Зіграв, мабуть, непогано, забив м'яч. Так, проскочивши дублерів, і потрапив в основу.

- І вже в першому сезоні стали чемпіоном і володарем Кубка СРСР. Тут у будь- кого з молодих футболістів може запаморочитися голова. Як воно із "зірковістю"?

- Це не про мене. Ніколи не ставив себе вище за когось, незалежно від того - партнер це по команді чи просто вболівальник. Людина я тусовочна, люблю спілкування. Коли був молодим, на дискотеки ходив, у ресторанах "висів". Із того часу в мене й досі багато різних знайомих.

- А як до вашого вільготного життя ставився Лобановський?

- Вольності міг дозволити собі лише у вихідні. Адже грали тоді в сезон доволі багато - фактично через три дні на четвертий. Та й довіряв мені Валерій Васильович. Адже не пив і не курив, і він знав про це.

- А взагалі - Лобановського в команді боялись?

- Він любив дисципліну. Запізнився на тренування чи, не доведи, Господи, на матч - штраф, сперечався на полі з суддями - штраф, дозволив собі якісь репліки на адресу тренера - штраф. Проте ми належно сприймали його вимоги й виконували їх. Лобановський був для нас авторитетом. Ми не те, що боялися Васильовича - ми шанували й любили його. На жаль, такі стосунки між гравцями й тренером нині рідкість. Гравці, в тім числі й зовсім молоді, вважають за можливе й нормальне сперечатись, а інколи навіть хамовито ставитися до старших у команді. У наш час такого не було.

"Перед матчем угорці з нас збиткувалися. На полі це вже з ними робили ми"

- Наступний 1986-й узагалі був блискучим! Кубок кубків, чемпіонат світу в Мексиці...- А ще ж були матчі з віденським "Рапідом", де ви забили два м'ячі. Сталося це 19 березня, в день вашого народження. Напевне, ці голи для вас - особливі?

- Забитий м'яч - завжди подія. М'ячі "Рапіду", звісно, пам'ятаю. Один із них забив головою, що, зважаючи на мій зріст, уже прикметно. Я й іншим відомим командам забивав. "Утрехту", московському "Спартаку"...- Правда, ніколи не надавав особливого значення, так би мовити, авторству, головне - команда забила.

- Ви не брали участь у відбірковому турнірі чем­-піонату світу. Зате, як і багато інших динамівців, були включені до складу команди буквально перед вильотом до Мексики...-

- Тоді замість Малофєєва, який не впорався з обов'язками тренера, збірну очолив Валерій Лобановський. І взяв до команди тих, кого знав. А нас він знав, як облуплених. Тоді відразу 12 чи й більше динамівців включили в команду. Проте були там і спартачі, і тбілісці, і мінчани...- Гуртом і вирушили за океани.

- Чи вперше летіли так далеко?

- На рівні збірних практично ще не виступав. Це був мій перший серйозний вояж.

- Як зустріла Мексика?

- Вразило Мехіко. Величезне місто, де скупчилося майже 20 мільйонів жителів. Напередодні чемпіонату Мексика зазнала потужного землетрусу. Багато руїн, прикритих рекламними щитами, пошкоджені комунікації. Проте люди - привітні й, здавалося, щасливі, дуже приязні й гостинні. Поселили нас у приватному готелі, досить зручному й затишному, з пильною охороною - тож незручностей практично не мали.

- Віктор Серебряников розповідав мені, що на чемпіонаті світу 1970-го в тій же Мексиці через спеку доводилося вночі виносити матраци на двір і там спати. Як ви переносили мексиканські умови?

- Пам'ятаю, як важко було на полі. Звечора падав дощ. А зранку розпочиналася спека - все парувало просто. А грали ж удень! Нам пакети постійно кидали з льодом, питною водою. А до того ж, високогір'я, розріджене повітря...-

- Збірна СРСР розпочинала турнір матчем із угорцями. Установку на матч пам'ятаєте?

- А ми її з Пашею Яковенком...- проспали: мешкали в одній кімнаті й лягли відпочити. Прокидаємось і відчуваємо, щось не те - тихо якось. І тут доходить - час установки, а нас не розбудили, забули, видно, про нас. Ми притьмом - на зібрання. А установка закінчується. Лобановський вже все всім розказав - хто де грає, як діє, що має робити на полі. А тут ми раптом заходимо! Валерій Васильович глянув на нас здивовано, але нічого не сказав. Як тренер не помітив нашої відсутності - досі не розумію! Але на матч із угорцями нас із Пашею поставив. Ми старались і зіграли вдало. Як, зрештою, й вся команда.

- М'яко сказано: ви буквально розтрощили угорців - 6:0. Такого початку від вас ніхто не очікував. Найперше, мабуть, суперники. Адже в угорців тоді була досить пристойна команда...-

- У них і справді була сильна збірна. Напередодні чемпіонату вони обіграли навіть бразильців у товариському матчі. Та й на матч із нами суперники виходили в гарному настрої - вдоволені такі, жартували, сміялись...-

- Ви - закарпатець. Розумі­-ли їх?

- Я - ні. Вася Рац розумів - він же мадяр за національністю.

- Що переповідав?

- Казав, що угорці збиткуються, зараз, мовляв, "взуємо цих "росіян". Нас і без цього не потрібно було налаштовувати на поєдинок, а таке ще більше під'южило. Ми й показали їм, хто кращий чоботар. Один, два, три, чотири, п'ять, шість забитих м'ячів...-

- А свій гол на 66-хвилині пам'ятаєте?

- Отримав пас, вийшов сам на сам із воротарем. Але замість того, щоб просто пробити, почав імпровізувати. Зробив замах, переклав м'яч із ноги на ногу. Голкіпер останньої миті м'яч зачепив, але з лівої я все-таки забив. І тут мені у спину хтось як дасть! Захисник, видно, наздогнав. Аж в очах потемніло! А потім ще й Бєланов з обіймами налетів! Весело, словом.

- Був ще один гол, який потім записали на угорця Дайку, буквально за десять хвилин...-

- Коментатор по стадіону оголосив, що м'яч забив я. А на кого записали, зрештою, не має значення, головне, що гол був!

- Після такої перемоги ви всі стали одними з найпопулярніших на чемпіона­-ті. Відчували це в ставленні місцевих уболівальників?

- Пильну увагу суперників відчули. На одне з наших тренувань таємно пробрались чужі відеооператори. Хлопці їх помітили, викликали охорону, відтак "розвідників" попросили залишити трибуни. Підвищений інтерес до гри нашої команди був зрозумілий - інші збірні розпочали чемпіонат обережно, навіть мляво, а тут така фієста в нашому виконанні!

- Після перших матчів групового турніру мер Леона влаштував офіційний прийом для делегацій команд групи "С", де виступала й збірна СРСР. Пригадую, як на вечірці один із французів кілька разів підходив до нас, потискав руки та підносив догори великий палець. А потім брався за голову, показував нам на пальцях номер сім - ваш ігровий номер - і промовляв: "Оля–ля!". Це варто було розуміти, що найбільший головний біль збірній Франції спричинили саме ви...-

- Приємно, але на поле виходив не лише Яремчук, а ще десятеро вправних футболістів. І побоюватися французи мали не мене, а всю команду.

- У центрі поля в наступному матчі вам довелося діяти проти Платіні. Як нейтралізували дії лідера французької команди?

- Окрім Платіні, у французів були ще й Фернандес, Жиресс, Тігана...- Багато сильних гравців, кожен далеко не подарунок...- Проти всіх діяли чіпко та максимально уважно.

- Матч із французами зіграли внічию - 1:1. Але на останній хвилині все могло би змінитися, коли ви отримали пас од Раца...-

- Я повинен був забивати - позиція для удару була стовідсотково голевою. Але зсудомило ногу, тож я промахнувся. Буває.

- На останній матч групового турніру з канадцями виставили фактично резервний склад. Якщо такими гравцями можна, звичайно, вважати тих-таки Блохіна, Протасова, Литовченка та інших...- Берегли сили?

- Попереду була 1/8 фіналу, плей-оф. Зрозуміло, це враховували. Потрібно було також випробувати тих, хто не брав участі в перших матчах. Зустріч з канадцями в цьому сенсі підходила найкраще.

- Як налаштовувалися на бельгійців?

- Підготовка до матчу нічим не відрізнялася від інших. Тренери детально розібрали можливі дії суперників, наші дії - словом, все звично, без особливих акцентувань і накачувань, по-діловому.

- Бразильцям приписують фразу про те, що суперник може забити скільки зможе, а вони йому - скільки захочуть. Вам було до снаги забити бельгійцям стільки, скільки було пот­-рібно для перемоги?

- Забити, напевно, могли. Але у футболі, знаєте, всяке буває. Можна бути сильнішим, вести в рахунку, але, зрештою, програти. Футбол - непередбачувана гра.

- Бельгійців недооцінили?

- У спорті все складається з дрібниць. Десь недобіг, десь ґаву спіймав, десь розслабився. Щось подібне, можливо, й було присутнє в матчі з Бельгією.

- Як сприйняли поразку гравці?

- Хтось плакав на полі, хтось - у роздягальні. Я, зізнаюсь, теж не стримавсь. Адже об'єктивно ми були все-таки сильнішими, та й гра вдавалася. Помилки судді все звели нанівець.

- Що вам сказав після гри в роздягальні Валерій Васильович?

- Потрібно забути те, що сталося. Потрібно працювати й рухатися далі. У футболі життя продов­-жується.

- Пригадую комічний сюжет на мексиканському телебаченні. Стоять двоє місцевих уболівальників поруч із футбольним полем, яке вигоріло, а один запитує: "А що це з травою?" - "Так радянські ж грали! Знаєш, яка в них швидкість? Реактивна!". То де тут м'яч закопаний?

- Чемпіонат світу в Мексиці був першим подібним турніром для більшості гравців нашої команди. Нас переповнювало бажання виступити найкраще, продемонструвати все, на що здатні, ми рвались у бій.

- Буду тоді конкретнішим. Іване, чи застосовувались у підготовці команди фармакологія, стимулятори? Принаймні, такі припущення виникали.

- Вітаміни, таблетки якісь для відновлення сил нам давали. Ми тоді не надто вникали в це. Пізніше цікавився в людей, причетних до нашої підготовки, чи застосовували допінг. Відповіли, що ні. Схильний вірити їм. Адже нас після матчів перевіряли на вживання заборонених речовин, ми проходили допінг-контроль. Якби заборонене було, його виявили б.

"Головне - не зосереджуватися на неприємностях. Вони, як і успіхи, також минають...-"

- Після мексиканського чемпіонату сталась історія, яку ви, мабуть, не дуже любите згадувати. Маю на увазі Кубок Сантьяго Бернабео та ваше зіткнення з гравцем "Реала" Хорхе Вальдано...-

- Ігрова ситуація не передбачала серйозного зіткнення. Поблизу кутового прапорця я прикрив м'яч корпусом - типовий і в цілому не загрозливий для футболіста момент. І тут ні сіло, ні впало Вальдано з усієї дурості (іншого слова не доберу) врізається в мою опорну ногу - перелом, який вивів мене з ладу на рік.

- Мабуть, багато разів аналізували ту ігрову ситуацію. Як гадаєте, чемпіон світу діяв у запалі боротьби чи все-таки свідомо завдав травми?

- Важко сказати. У грі, звичайно, всяке буває. Але щоб у неофіційному турнірі ногу поламати й зв'язки пошкодити супернику, стрибнувши ззаду?! Аргентинець якийсь заведений був. Можливо, хтось із наших притиснув його зай­-ве, ось і вирішив злість зігнати. А під роздачу дісталося мені.

- Вальдано приходив до вас у лікарню вибачатись за грубість...-

- Приходив, вибачався, подарував на знак примирення золотий годинник.

- Носите хронометр?

- Украли його. У мене тоді вдома двері фактично не зачинялися. Купа людей, приходили, йшли, знову приходили. Хтось і поцупив. Шкода - гарний був годинник. Краще б я його продав - один знайомий "авторитет" хотів купити той годинник.

- Із такими людьми теж спілкувались?

- А вони також - уболівальники. І серед них, не дивуйтеся, багато порядних людей. Один із них після удару Вальдано навіть запропонував: "А давай з нього неустойку візьмем!". На повному серйозі!

- Травма завадила вам поїхати й на фінальну частину чемпіонату Європи 1988-го року, де радянська збірна стала віце-чемпіоном континенту. А того разу що трапилось?

- Під час гри на першість Союзу з "Араратом" в Єревані мені зламали палець на нозі. Здавалося б, дрібна, але дуже неприємна й незручна для футболіста травма. До Євро я, на жаль, так і не відновився. А збірна СРСР тоді зіграла здорово, хлопці могли й "золото" здобути.

- Чемпіонат світу 1990-го року був менш вдалим, аніж попередній. І для збірної, і для вас особисто. В Італії ви, здається, лише на заміни виходили.

- Був у непоганій формі. Але на мою ігрову позицію частіше ставили Шалімова - йому довіряли чомусь більше. Тоді в збірній усе вирішував тренерський штаб, а там різні люди були - кожен протегував свого.

- На мундіалі збірна СРСР два матчі програла й лише останній - у камерунців, які вже забезпечили собі місце в плей-оф, - виграла.

- Поразки, знаєте, теж різні бувають. Наш матч із аргентинцями судив той самий Фредрікссон, який "злив" нас на попередньому чемпіонаті в зустрічі з Бельгією. Відзначився він і цього разу. В одному з моментів Марадона виніс м'яч зі своїх воріт рукою. Не побачити фолу міг хіба що сліпий! Таким, мабуть, швед і був: зробив вигляд, що ніякого порушення не було! А призначив би тоді пенальті - дивись, по-іншому пішла б гра. Начудив суддя, вже аргентинець Карделліно, у матчі з румунами, коли призначив одинадцятиметровий у наші ворота. За те, що Хідіятуллін порушив правила за добрий метр до штрафного! Своє довели в останньому матчі, коли перемог­-ли з великим рахунком.

- Камерун тренував тоді, між іншим, радянський тренер Валерій Непомнящий. І стали говорити, що, мовляв, здав він гру, щоби не таким гучним був провал СРСР в Італії...-

- Дурниці. По-перше, це чемпіонат світу, де кожен грає за себе, а не за когось. По-друге, а воно йому, Непомнящому, треба? Не він хотів програти, а ми хотіли виграти. І дверима ми грюкнули!

- Це правда, що футболісти вдалися до страйку перед одним із матчів групового турніру, пригрозивши, що не вийдуть на поле, якщо керівництво не виконає взятих перед командою матеріальних зобов'язань?

- Було таке.

- А те, що преміальні за участь у турнірі видали комп'ютерами?

- Їх пообіцяли, але, здається мені, так і не дали. А комп'ютери тоді в нас коштували великі гроші.

- Ви знали, що на гравців збірної СРСР ніби готується замах, який знову ж таки ніби спланували арабські терористи?

- Та ви що? Для мене це одкровення. Нам про таке не казали. Якщо це правда, то, мабуть, не хотіли хвилювати. Адже тоді не до футболу було б.

- А якусь особливу увагу спецслужб відчували? Якісь, скажімо, додаткові обмеження тощо?

- Ні. Ми звикли до того, що з нами постійно їздили кадебісти. А в Італії жили далеко в горах, в Чокко. Звідти на матчі добиралися вертольотом, а потім на стадіон - автобусом. Можливо, це й були обмеження.

- Останній ваш матч в Італії став і останнім у складі збірної. У вас ще були нагоди знову виступити на найвищому рівні? Скажімо, чи запрошували до української збірної?

- Ні, не кликали.

- А до російської, яка готувалася на чемпіонат світу 1994-го року? Тоді кілька провідних футболістів відмовилися виступати за неї, з'явилися, так би мовити, вакансії, а ви в цей час виступали за російський клуб...-

- Я був уже віковим футболістом. Тому й не цікавий, певно, для них.


- Але, коли б покликали, поїхали б? Дехто, скажімо, Михайличенко, відмовився від запрошень росіян...-

- Я теж громадянин України.

- Із перебудовою футболісти, ті ж динамівці, почали освоювати зарубіжні клуби, де були кращі умови, платили більше. А ви засиділись, хоча цілком заслужено могли претендувати на якийсь з вигідних конт­-рактів. Не запрошували чи не пускали?

- Запрошення, знаю, були. Мною цікавилися "Порту", "Аякс"...- Проте від гравців у цій ситуації нічого не залежало: відпускати чи ні того чи іншого футболіста вирішувало керівництво клубу. Існував і своєрідний віковий ценз - до 28-ми за кордон радянським було зась. Тож і варилися, як кажуть, у своєму соку.

- Шкодуєте, що запізно втрапили за кордон?

- Шкодую. Півзахист київського "Динамо" другої половини 1980-х років був одним із найсильніших у світі. Ми всі були на ходу, в оптимальному віці й формі. Нас цінували. Аби тоді дозволили пограти за пристойний європейський клуб, можливо, й досяг би у футболі значно більшого.

- Футболісти - люди публічні й популярні. Не секрет, що популярність має й іншу сторону - багато хто хоче бути на короткій нозі із знаменитостями. Інколи надмірна увага прихильників не те, що набридає чи заважає, а провокує на не зовсім спортивний, скажемо так, спосіб життя. Для вас це було проблемою?

- Завжди з розумінням ставився й ставлюся до цікавості щодо мене. У нас люблять спорт і шанують спортсменів. Це своєрідна данина, яку потрібно приймати. Часто пропонують і випити за, так би мовити, компанію. Але тут усе залежить од тебе. Не відмовляю в спілкуванні, але намагаюся не чаркуватись. І люди це сприймають, розуміють. У мене з усіма рівні, по-людськи нормальні стосунки.

- Ваші партнери розповідають, що ви були душею команди, полюбляли жарти й розіграші. Щось веселеньке розкажете?

- Жартував, переважно, не я, а наді мною. Ось, скажімо, прозвали мене Безногим. Чому? А хто їх знає?! Бігаю, ніби, як усі, а то й швидше за багатьох. Але - Безногий...- Проте не ображався. Без кпинів не можна в команді.

- Попри травми, перипетії життя, ви й нині в досить непоганій спортивній формі. Підтримуєте бойовий тонус?

- Граю за ветеранів. Правда, останнім часом уже менше. Нині, крім більярду, захопився спортивним покером. Він цікавіший від того самого казино, бо в ньому все залежить не від випадку, а від самого гравця.

- Це той покер, який Андрій Шевченко офіційно рекламує?

- Так. Це нині - популярна гра. Зі спортивного покеру відбуваються турніри та навіть чемпіонати світу.

- Уже кілька років у одному з районів Києва проводиться турнір серед любительських команд на Кубок Івана Яремчука. Як виникла ідея його проведення?

- Цей турнір - особливий. Участь у ньому беруть колишні наркозалежні, ті, хто зумів подолати хворобу чи прагне цього. Таких багато, й це переважно молоді люди. Ми з друзями допомагаємо їм знову знайти себе в житті, стати на шлях виправлення.

- Ви вірите в Бога?

- Я - з віруючої родини. У мене батьки ходили до церкви. І я ходжу. Неподалік того місця, де мешкаю, в Голосієвому, є монастир, намолені місця. Туди й ходжу.

- Ви прихожанин якоїсь конкретної церкви?

- Для мене не має значення конфесія. Бог - один.

- Ви емоційна людина?

- Так.

- Емоційні, відкриті люди часто максималісти по життю...-

- Це не найгірша людська риса. Вона допомагає в спорті. Утім, у житті, можливо, інколи й заважає. А ще намагаюся не зациклюватися на неприємностях. Вони, як і успіхи, також минають...-





Топ клубов мира


http://foot-statti.ru/
Топ игроков




Лучшие сборные

© Сайт про футбольный клуб Аякс - при публикации на вашем сайте наших материалов прямая ссылка обязательна!